Встречи.
Главная страница

Верхнеозёрск-83. Записки врача стройторяда. Первая страница

-85-

Всё нижеизложенное не имеет к прекрасной действительности никакого отношения.
Ненормативная лексика используется только в силу крайней необходимости.

Тишина нависла над посёлком, над лагерем, над Песчаным озером, над миром. Гриша не хотел уходить, да и куда ему было спешить? В берлогу одинокого мужчины к таким же, как он в одном из вагончиков, где смердят грязное бельё, давно не мытая посуда и затоптанный пол, не застелена холодная кровать, всё чуждое и необжитое, хоть и живёт он здесь уже не первый месяц. Ему нравилось в отряде среди молодёжи, которая проживала столь отличную от его жизнь. Гриша посидел, помолчал и продолжил: «Проробив я два роки слюсарем-ремонтником мартенівських печей на Запорізькому металургійному заводі. Тому що в армії був я шофёром, те і послали мене на помощь в колгосп. Понравилось мені в колгоспі, і в город я не повернувся. У колгоспі я освоїв усі види техніки за що начальники мене дуже ценили. Один рік посадили ми 780 га якоїсь спеціальної пшениці, що дала по 75 центнерів з га, і це притім, що середній врожай 42 центнера з га. Врожай дозрів і забрали ми те поле за 15 днів. Знатна ця справа уборочная. Мужики після роботи каждый день п'ють. Один із шоферів відвозить полмашины зерна, привозить бочкові самогонки, гудим до п'яти годин ранку, але на следующий день на роботу виходимо. Председатель усі повторял: «Хоч мені і говорять, що в бригаді одні п'яниці, але работают вони добре, а там їхня дело». Тай сделать-то вони нічого не могли, ніхто не проверит: степ навкруги, 10 кілометрів від села. Жили ми у вагончику 6 комбайнерів і 6 шоферів, що хотіли, те і робили. Коли збирали, те почали охороняти пшеницю всі начальники: і председатель, і агроном, і бригадир. Как-то надвечір намолотив я повний бункер - 2200 кілограм - під'їхав до нашого вагончика, устав , хотів піти до мужиків. Отут з'явився бригадир трактористів і попросив дати йому комбайн убрать в тещі. "Добре , - говорю, - Тільки куди зерн-те дінемо?" "А висиплемо на брезент, нічого йому не буде". Так і зробив, висипав усі на брезент. Поки работали, хтось зерно украв, а потім хтось доніс председателю. Може бути, свої і проболтались. Потім мені сказали, що той бригадир вообще не женат, холостой, то есть, немає в нього ніякої тещі. Председатель покликав мене і сказав: "Я цього не бачив, побачив би, сам розібрався". Обычно він у суд не подавав: розправлявся домашніми методами". Цей председатель ще довольно молодий мужик. Був він другим секретарем райкому, але не поладив з першим, от той його і заслав у колгосп председателем, тим більше, що старий був вже у возрасте. Старий председатель нікому нічого не продавав, а якщо що дізнавався , те і здавав дела в міліцію. Молодий же, якщо було, те продавав усі . Між своїми він так і говорив: "А як у колгоспах работать і не красть". Хоча за воровство заробити можна від двох до п'яти років, але волков боятися, краще не жити . От председатель мені і сказав: «Исчезни, хоча б на полгода, а те буде тобі зле - упекут тебя в лагерь». Бачу я, що шутки погані. Отут зустрів знайомого, він мені і говорить: «Гайда в Архангельську область». Я і поїхали. Але, вообще-то председатель мене поважає і цінує: мені мужики говорили, що він мій комбайн дотепер для мене держит, нікому не дає на ньому работать.

-В общем, вы уважаемая личность, - кокетливо произнесла Юля.

-Ще як. Пашу я. Нехай п'яний иногда, але пашу. У Верхнеозёрске я вообще перестав пити, а те тут зовсім скопытиться можна. Начальства у вас багато, - неожиданно расплылся в хитрой улыбке Гриша, - Нехай ваш командир, комісар і цей, товстий у чорному костюмчику підуть, попрацюють. Полезно їм буде, зовсім закомандовались, а той у чорному того гляди і схудне, йому на користь.

-На користь – это на пользу? – спросил я.

- Вірно. Цікавий ти, любопытный, значить. Це иногда добре, а иногда і немає.

Юля хмыкнула: «Каждый должен выполнять свою работу».

-Теж вірно. Я зараз живу в кімнаті, де всі неодружені, значить неженатые, хоча й у возрасте, як я...

-Я представляю, какая у вас грязь и гадость, - улыбнулась Юля.

-Не, даже не представляєш. У 71 році після армії ми робили насосну станцію. Бригадиром у нас був маленький такий еврейчик, але мужик міцний, - Гриша посмотрел на меня, - Крепкий по вашему, як шматок заліза. Він ще якоюсь боротьбою займався і його усі боялися. Так цей самий еврейчик такий порядок у кімнаті поддерживал що в будь-якому доме позавидовали б. Чому так, тому що боялися його . Воно ведь всё на страху держится, а зараз немає в нас нікого, кого б боялися, от і живемо в грязи и гадости, как и вся страна. Той маленький еврейчик за такою здоровенною бабою бігав, сміх один : вона була вище його на двох голів. У нас интересно кіно в клубі показують. Крутять полфильма, на самому интересном місці переривають, кіномеханік виходить з його будки, обходить зал - збирає по 30 копійок і поки усі не заплатять, не продовжує.

-Да, это не кинозал на Калининском, - засмеялась Юля.

-У Москве я ще ни разу в житті не був. Смерть, як хочу попасть. Нічого, скоро. Із самого дитинства мечтаю Леніна в мавзолеї побачити. Кроме Ленина, смотреть-те і чогось, нечего, усе єдино, як у Києві , де я багато разів бував, - Гриша помолчал, потянулся, - Хто хоче составить мені компанію: я збираюся піти пішки в Уну - всего-те 27 кілометрів. Дорога вуж боляче гарний, лісу чисті, йдеш один, нікого, тиша.

-Вы – романтик, - кокетливо проговорила Юля.

-Странно она себя ведёт, - подумал я.

-Поки ж я збираюся в Маложму - там по березі річки Колки ростуть смачні гриби.

-Тут и в округе тьма, - сказал я.

-Гуляти я люблю. Не интересно мені під віконцями вагончика збирати.

Ужинать Гриша пошёл вместе с нами.

-Доктор, - радостно приветствовал меня Глеб Иванов, - Объясни-ка нам, что такое зевота...

-Что такое рак, - перебили его, выкрикнув вместе Цымбал и Флёров.

-Зевота – это рефлекс, а рак – это патология иммунной системы. И вообще, все болезни от нервов, и только сифилис от удовольствий.

-Все врачи циники, но ты – самый циничный из виденных мною, - сказала Света.

-Значит, ты просто мало видела врачей.

-Чему очень рада.

-Вот это правильно.

В штабной комнате, она же спальня командира, заседала тройка: Ерохин, Куклин и Безматерных. Они вызывали предназначенных на изгнание бойцов и сообщали им об этом.

Первым зашёл Герштейн – невысокий, худой, светлый молодой человек с небольшим, чуть погнутым горбинкой носом. «Мужики, я вам нужен?» - выкрикнул он с порога.

-Хороший вопрос, - дёрнулся глаз командира.

-Лихо, - покачал головой Куклин.

-Дадим мы ему задание, - обвёл взглядом своих общников Безматерных, - Пошлём его к Глебу Иванову. Сделает за полдня крыльцо, пусть остаётся, нет, пусть едет домой.

-Принято единогласно, - вместе произнесли и подняли руки командир и комиссар.

-Спасибо, мужики, - попятился задом к двери Герштейн.

Поковырявшись в порции – аппетит куда-то пропал - я посмотрел в окно: «Этот дождь быстро кончится», - сказал и сам не поверил.

-Да, автоматически перейдёт в снег, - бросил Жигарев.

-Хорошо сказано, - подхалимски, в совсем нехарактерной для него манере, заржал Безматерных, вернувшийся в столовую с заседания трибунала по очищению отряда.

Дождь перестал, чтобы смениться тьмой комаров и прочего гнуса. Они только приступили к своему ужину, как опять заморосило.

Дождь, дождь, дождь. Почти не прекращаясь, лишь изредка ослабевая, набирался он сил, чтобы вновь усилиться потоками рушащейся вниз воды.

возврат к началу.